Олексій ВЄДРОВ, Кирило ТКАЧЕНКО

…Навіть найбагатші академії та університети не завжди були тими, в яких із науками обходилися найглибше та найнатхненніше

Вільгельм фон Гумбольдт

Універ палає!

Протестне гасло

Студентські вимоги

 Хвиля студентських захоплень великих лекційних залів, народившись у Відні, прокотившись через невеликі університетські міста спочатку Австрії, а потім Німеччини, поглинула нарешті й найбільші німецькі міста – Берлін, Мюнхен і Гамбурґ.

Коли двоє членів президіуму Вільного університету Берліна ввечері 11 листопада прийшли до захопленої студентством авдиторії – мовляв, аби засвідчити свою відкритість і конструктивність, – на своє запитання про вимоги протестувальниць і протестувальників вони почули, що останнім потрібен… лекційний зал на цілий тиждень, аби сформулювати вимоги. То чого ж насправді хочуть студентки та студенти? Просто протестувати? Просто показати, що вони «за все добре» і «проти всього поганого»? Безумовно, і це також – як і належить енергійним і прогресивним молодим людям, вони приймають петиції та виголошують гасла за демократію, справедливість і рівність, проти примусу, сексизму, расизму та ісламофобії… Але є в протесту й цілком конкретні підстави. Освітня система в Європі змінюється настільки швидко, що люди встигають помічати суттєві зміни уже протягом п’ятирічного терміну навчання у вищій школі. Це і є перетворення, що мають загальну назву «Болонського процесу» і про які в Україні більшість знає тільки, що то якась забаганка Міносвіти, нібито потрібна для євроінтеграції.

Спектр вимог тих, хто бере участь у протесті, дуже широкий – від зрозумілих усім вимог скасувати плату за навчання та найболючіший для студентства наслідок Болонського процесу, що полягає в заміні диплому Magister Artium, за якого вчилися довше та, за винятком окремих обов’язкових вступних курсів, самостійно обирали семінари та лекції, на «зубрильний» диплом bachelor/master, до таких «радикальних» вимог, як запровадження квоти 50% для жінок на всі університетські посади або ж започаткування «студентських зарплат» («Lerngehalt»), інакше кажучи – стипендій для всіх без винятку. Слід також згадати солідарність студентства зі школярками та школярами, які не менше від першого потерпають від «нового курсу» в освітній політиці. Наприклад, навчання в гімназіях скорочують на один рік, водночас запроваджуючи плату за підручники, яку було скасовано ще на початку XX століття. Так само підтримують під час протестів вимогу демократичної реформи триступеневої німецької школи, за якої всі діти навчаються разом лише чотири перші роки (в Grundschule), а потім діляться на «гімназистів» та «простих» школярок і школярів (Realschule та Hauptschule в західнонімецьких землях, та, відповідно, Mittelschule в землях колишньої НДР). Найчутливішим негативним наслідком такої сегрегації є недоступність вищої освіти для «простих» школярок і школярів, тобто для тих, хто не навчався в гімназіях. Варта уваги також і окрема, але дуже важлива вимога баварського студентства, яке вимагає замінити «кафедри за конкордатом» (Konkordatslehrstühle), претендентів на які призначає єпископ католицької церкви, на звичайні кафедри. Згідно з «конкордатом», угодою між Баварією та Ватиканом, на такі кафедри – і це не кафедри теології! – в шести баварських державнихуніверситетах  претендент/ка на відповідну посаду отримує тільки тоді, «коли щодо нього не має жодних заперечень з католицько-церковного погляду» (цитата з «конкордату»). Ця інституція є відверто антиконституційною, і то не в одному пункті.